Думка експерта: наука. З Христею Венгринюк

Головна  >>  Почути експертну думку  >>  Думка експерта: наука. З Христею Венгринюк

Кандидат філологічних наук, літературознавець, письменниця, художниця, громадський діяч Христя Венгринюк ділиться міркуваннями на тему законсервованості української філологічної науки, існуючих штампів і догм 

Як я хотіла привезти постструктуралізм в Україну

© Христя Венгринюк

Ще з 2007 року я знала, що досліджуватиму постструктуралізм, що напишу дипломну роботу за цією методологією, потім магістерську і кандидатську, що зможу захистити все це успішно, і що це буде спершу маленьким, а потім великим проектом мого життя. Мріяла, що зможу продовжити починання Соломії Павличко, вірила, що всім у нашій країні це неймовірно потрібно, і що без цього не зійдеться жоден пазл сучасного майбутнього.

Я помилилась настільки, наскільки вірила в це. Не помилилась лише з тим, що вдало захистила з постсруктуралізму дипломну, магістерську та кандидатську. Я жила ідеєю маргінальності та Жакком Деррідою так, як живуть лише науковці-шаленці. Я перечитала всіх поструктуралістів українською, російською та польською мовами, намагалася читати навіть англійською, хоча  це видалось нереально складно. Шалене бажання творити науку просто переливалося з мене упродовж добрих семи років, але наша освіта та наука не були б нашими, якби не зуміли так смачно відбити в мене все бажання до теорії літератури та філософії.

DSC02847

Перебуваючи на науковій стипендії в Ягеллонському університеті (Польща, м. Краків), я упродовж року навчалася в одного з найкращих професорів постструктуралізму – Ришарда Нича. Ми говорили з ним про історію та теорію літератури, про центральне / маргінальне, структуралізм, постструктуралізм, бінарні опозиції. Я читала все, що він мені радив, і врешті написала дипломну роботу на сто сторінок польською мовою і захистила її на оцінку “бардзо добже”. Повернулася в Україну продовжити найновішу європейську думку, але це, виявилось, те саме, що намагатися зробити лева свійською твариною.  Кафедральні професори дивно поглядали на мої маргінальні статті на тему маргінальності :). Потім когось із народовців це добряче дістало, і почалося розкладання моєї науки на голосні та приголосні. Єдина людина, яка підтримувала мене у всіх починаннях, була моя керівник, але система і її перемогла. Коли постав вибір, чи заступитися за аспірантку і творити новітню науку, чи вберегтися на роботі і в колективі – вона обрала друге. Я не зрозуміла цієї позиції, але прийняла її, бо той, хто стає частиною української науки та освіти, йде в ногу з нею, а не проти неї, стаючи корінням регресу. І це не лише на філологічному факультеті, так скрізь у вищих закладах нашої країни.

Сучасні креативні викладачі та науковці тікають з освіти, бо українська наука – утопія, в якій можна вижити лише компілюючи минуле і обсмоктуючи всоте одне й те саме. На жаль, маю кілька десятків подібних сумних прикладів. Я не хотіла захищати дисертацію про творчість прекрасної Ольги Коблянської, бо вона народилася на Буковині і кожен науковець-буковинець мусить про неї говорити, я не хотіла досліджувати фольклор свого краю, я хотіла увести дискурс постструктуралізму і в українська науку, і в українське сьогодення. Погоджуюсь, що я дещо знівелювала об’єктом дослідження, бо мені йшлося лише про постструктуралізм та деконструкцію, але це вже надто методологічне і не стосується теми. Зазначаю це, найперше, щоб не здалося, що я таки геть без гріха у своїй університетській історії. Теорія, а не практика стали головною моєю ціллю, а за напрямком так не мало б бути, та на це старші колеги зважали щонайменше. Їм дико було читати, що у наукових роботах йшла мова про всі маргінальні категорії: шаленців, мігрантів, вихідців з села, гомосексуалістів, національних меншин. Ми не готові чути про меншість, ми можемо говорити лише про більшість. І навіть справа не в тому, що мало хто знає, що таке постструкруралізм, навіщо він і що в ньому такого невідкладного і корисного, більшість жахається цього, бо воно є найновішим! А ми ж не вміємо говорити не лише про постструктуралізм, більшість університетських науковців не приймають й постмодернізм! У класичних дослідників мова може йти лише про те, що було вже, про те, що вже померло.

11188061_956437414374799_464605826_o

За три місяці до захисту кандидатської дисертації мені обрали в опоненти науковців-народовців, які критично висловлюються про постструктуралізм та постмодернізм. Один із опонентів постійно пише про це наукові статті, де однозначно негативно висловлюється про новітнє, не допускаючи його взагалі. Звісно, він вважав за знущання, що його запросили опонувати такій роботі. Це були справжні опоненти. Це була справжня війна. Дякую щиро журналістам, які були присутні на захисті і, за власним бажанням, написали відгуки про сам захист, вражаючись тому фактові, наскільки українська наука не є гнучкою, наскільки все базується на давніх принципах, наскільки шароварщина залишається центральною. Я могла б роздертися зі своїм постструктуралізмом та бінарністю, могла б привезти сотні перекладів польською деконструктивістів, яких у нас немає, але це б нічого не змінило, бо оця зациклена закоріненість не дає можливості бачити. Це наче таке собі секта науки, які, знаю, насправді знають, як написати добре, але не знають про що.

День захисту дисертації – один із найщасливіших в моєму житті. Захист був цікавим та динамічним, тривав три з половиною години, мені задали 19 запитань. Я відповіла на всі. Рішення було одноголосним. Одноголосно і я знала, що науку не творитиму в Україні надалі. Надовго…

Часом я пишу якісь наукові речі, але здебільшого публіцистику, але я певна, що саме це і є майбутнє філологічної науки. Юліана Крістева та Сьюзен Зонтаг є прекрасними прикладами цього. Я далі прокрастиную, творю і думаю. Сумую, що не народилася в Європі чи Америці, але так до біса люблю свою країну, що навіть з такими опіками живу в ній. Люблю в ній. І знаю, що за кілька десятків років таки прийде той день, коли хвилю постструктуралізму не зможе ніхто зупинити, ніякими словами чи гІмнами, бо цьому вже час. Давно вже час. І якби ми прийняли новітнє вчасно, багато б соціальних, економічних та психологічних бід могли б уникнути. Але ми поки чекаємо.

[Як завжди чекаємо].

* Зображення, використані в тексті, – картини Христі Венгринюк.


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *