Олексій Кафтан: Новий Грааль – європейські цінності як артуріанскій міф України

Головна  >>  Долаючи стереотипи української історії  >>  Олексій Кафтан: Новий Грааль – європейські цінності як артуріанскій міф України

Що ж створює в квартирі “європейський стиль”? Ймовірно, тільки одне: комплекс уявлень про Європу як про найпридатніше та найсприятливіше для людини середовище – і міцна віра, що так воно і є. Сам же цей комплекс є одним із найпотужніших і водночас найменш стабільних міфологічних конструктів сучасності.

©Олексій Кафтан,
редактор відділу міжнародної політики
в тижневику „Деловая Столица”, журналі „Власть денег”

На початок, два цікавих оголошення.

Перше:

“Продаю трикімнатну квартиру площею 67 квадратних метрів. Сьомий поверх восьмиповерхового будинку. Меблі та побутова техніка наявні. Район озера, площа Гагаріна. Будинок 1970 року побудови, останній раз ремонтувався в 2003 році, стан квартири – євроремонт”.

Друге:

“Здається в оренду дуже простора квартира з великою вітальнею, двома спальнями і двома санвузлами в європейському стилі. З меблями і побутовою технікою. Великий балкон з видом на річку. Цілодобова охорона та консьєрж. Розташована в семи хвилинах пішки від метро і торгового центру”.

Чим цікаві ці оголошення? По-перше, вони абсолютно звичайні, щоб не сказати – буденні. По-друге, в уявленій через них реальності зовсім немає місця двозначності. Як і личить оголошенням, вони позитивно-однобокі.

І в цьому позитивно-однобокому контексті реклами комфортного житла рефреном раптом згадується географічне поняття. Причому, хоча суто географічно воно позначає досить-таки велику територію, це поняття тут виконує одразу дві функції: економить рекламну площу і підсилює позитивне сприйняття. Тобто можна говорити, що тут існує посилання на якусь конвенцію – до того, що загальновідомо і приймається як певна даність. Простіше кажучи, автор упевнений, що пересічний читач – його читач – вважає, що Європа – це добре і зручно.

Перше оголошення я прочитав на автовокзалі у словацькому місті Кошице в 2004 році (в оригиналі: “Predaj trojizbový byt výmeru 67m2. Poschodie 7 z 8. Vybavenie – zariadený so spotrebičmi. Nad jazerom, Gagarinovo námestie. Rok výstavby 1970. Rok poslednej rekonštrukcie 2003. Stav buty – eurórenovácie”). Друге – роком пізніше в якійсь лондонській газеті (To let. A very spacious 2 bedroom, 2 European style bathroom flat. Fully furnished and fitted. Large balcony with river view. 24 hours security and concierge. 7 minutes walk to Stratford (tube, train, buses, Westfield Shopping Centre). Located in London, Bow, E3).

Зі словацького лексикону поняття “євроремонт”, на жаль, пішло. Це сталося невдовзі після вступу до ЄС. У британському ж словнику “європейський стиль” вказує на наявність змішувача в раковині і ванні.

Гадаю, причини, з яких я навів ці приклади, зрозумілі. Тому просто акцентую увагу на наступному моменті. У своєму ставленні принаймні до одного аспекту вельми обширного комплексу уявлень про європейські цінності українці аж ніяк не оригінальні. Але хто зможе ясно сформулювати, що означає це загадкове слово “євроремонт”?

Ніхто не відповість точно, але всі розуміють, що “євроремонт” – це добре. Що з євроремонтом жити краще, ніж без євроремонту. Та що входить у це поняття? Що обов’язково є в такій прегарній квартирі? Туалет і ванна кімната? Свіжі шпалери? Кондиціонер? Що?

Можливо, все з перерахованого. Але, з іншого боку, наявність навіть повного списку цих благ ще не надає квартирі “європейського стилю”. І, навпаки, їх відсутність не є перешкодою для життя в “європейському стилі”. У мене є знайомий художник, який живе в квартирі без унітазу – ну, так вийшло. Проте у нього є розкішна ванна. А в цій справі він ходить до найближчого МакДональдса. Він упевнений, що його квартиру обставлено й обладнано саме в європейському стилі. Вона справді красива й оригінальна, але унітазу в ній немає. П’ятий рік не доходять руки поставити – і якось уже немає особливої потреби. Організм підлаштувався під графік роботи МакДональдса, і унітаз, за великим рахунком, вже не потрібен.

Що ж створює в квартирі “європейський стиль”? Ймовірно, тільки одне: комплекс уявлень про Європу як про найпридатніше та найсприятливіше для людини середовище – і міцна віра, що так воно і є. Сам же цей комплекс є одним із найпотужніших і водночас найменш стабільних міфологічних конструктів сучасності. Тут, однак, варто мати на увазі, що попри десятиліття роботи маскульту, міф зовсім не є синонімом казки (яка є брехнею з натяком). Міф не протиставляється реальності. Він її швидше інтерпретує і доповнює. Міф – це спосіб світогляду. Зазначимо це перш, ніж рухатися далі.

На відміну від міфів класичних, що перетікають одне в одного, знімаючи, таким чином суперечності, сучасні міфи дискретні. Фактично, це набори міфологем, які, навіть суперечачи одна одній, не викликають когнітивного дисонансу у своїх носіїв. Минулі три роки дали більш ніж достатньо подібних прикладів.

Міфологема європейських цінностей виявилася універсальною – її з легкістю приймають і ті, хто цих цінностей, ким би вони не були, не сприймає, і ті, хто вважає їх за еталон. Причому її універсальність дуже яскраво проявляється в чисто утилітарній площині. Адже європейські цінності – це, перш за все, комфорт. У всіх його проявах. Зрештою, вказуючи на високий ступінь відповідності житла уявленням про зручність, ті, хто опинився на периферії політичних меж Європи, кажуть саме про неї.

Іронія, однак, полягає в тому, що “Європа” тут виступає як безумовно неподільна спільнота – хоча ще треба добре пошукати, в чому вона розмаїтніша, ніж в житлових умовах. Ба більше, якщо подумати, то який-небудь азіатський (скажімо, аравійський, турецький або йорданський) ремонт може виявитися анітрохи не гіршим. Але він у суспільній свідомості апріорі або надто скромний, або надто розкішний. Тут проявляється ще одна характеристика європейських цінностей – їх очікувана доступність. Для тих, хто допущений до кола обраних, звісна річ.

Все подальше конструювання європейських цінностей в очах масового спостерігача, й українського зокрема, ґрунтується на цих двох стовпах – на комфорті і доступності. При цьому і в самій Європі, і поза її межами географічний сенс цього поняття в громадських дискурсах давно став придатком і водночас аргументом на користь його політичного трактування. Цей момент принципово важливий: матеріальна межа є лише аватарою, фізичним проявом ідеї. І навіть найсильніших магічних ритуалів може бути недостатньо, для того щоб безпечно її перетнути.

Таким чином, попри зовнішню раціональність, при найближчому розгляді ми бачимо розвиток класичного міфотворчого канону: Авалон, Царство пресвітера Іоанна, Ель-Дорадо – і ось, нарешті, Євросоюз. Рай земний. Пошук ключа від нього або особистий квест, який вимагає вправності, хитрості, кмітливості, хоробрості й успішності. Або похід в Царство Боже, ватажок якого повинен продемонструвати неабиякі таланти й обраність, подібні артурівській, а його воїнство – показати себе гідним. В іншому випадку Грааль, що відкриває доступ до кращого світу, залишається недосяжним.

Примітно, що, як і в середні віки, ця міфологема сама по собі відторгнення не викликає. У цій ніші просто немає конкуренції. Причини неприйняття полягають у зовсім інших площинах. Порівняємо: “Рай для грішників закритий”; “Ми нікому в ЄС не потрібні”; “Який же це рай, якщо в ньому є бусурмани?”; “Цінності ЄС нам чужі”; “Вельзевул – майстер ілюзій”; “Євро інтеграція –  угода з дияволом”. Цей ряд можна продовжувати довго, але принципи побудови аргументації завжди залишаються тими ж. Причому вони, як і тоді, найчастіше обумовлені не зловмисністю, а елементарною необізнаністю або цілком здоровою критикою вимислу і незнання з боку “бувалих”. Утім, заради справедливості треба завважити, що і між Бавдоліно – майстерним узагальненням такого “бувалого” часів cередньовіччя і, скажімо, Петром Порошенком, можна провести певні паралелі.

Але повернімося до європейських цінностей. Сподіваюся, ви звернули увагу, що я поки ще не назвав жодної з них, обмежившись лише абстрактно-побутовою атрибутикою. Це, зрозуміло, аж ніяк не випадково.

По-перше, вони, як і Грааль з артуріанского циклу, з часом трансформуються. Його прообраз в кельтських легендах був котлом, Кретьєн де Труа зробив його тацею, Вольфрма фон Ешенбах описав його як камінь, а Робер де Борін перетворив на чашу – хранителем якої, до речі, виявився Король-Рибалка, нащадок Йосипа Аримафейского, що дало підстави для апокрифічної версії про втечу Христа до Британії. Так і з європейськими цінностями. Фактично те, що починалося з чотирьох прагматичних свобод: пересування капіталів, людей, товарів і послуг розрослося до такого собі гуманістичного маніфесту. Про те, наскільки далеко все зайшло, вельми красномовно свідчить хоча б прапор Євросоюзу, який був затверджений 8 грудня 1955 року у день Свята Непорочного Зачаття Діви Марії. В Апокаліпсисі описана жінка, яка з’являється на синьому небі в оточенні дванадцяти золотих зірок. Вважається, що це Марія і є. Згодом згадка про християнське коріння європейської культури опинилася в числі факторів, що поховали проект європейської конституції. Але це, певна річ, ще не кінець.

Стандартний до недавнього часу набір з демократії, солідарності і прав людини вже зараз якщо не переглядають, то, щонайменше, уточнюють. Якщо раніше демократія трактувалася виключно в категоріях лібералізму, то як бути з парадом неліберальних демократій, що розпочався цього року? Чого вартує та скільки коштує солідарність, коли мова заходить про санкції проти Росії і куди вона зникає під тиском кризи біженців? Як з тією ж кризою співвідносяться права людини? А чи залишаються вони пріоритетом в умовах зростання терористичних загроз? І нарешті, наскільки ці європейські цінності є універсальними хоча б у межах ЄС? Наскільки довго вони проіснують? Особливо якщо врахувати, що це далеко не перша модифікація: в історії європейської цивілізації з легкістю можна нарахувати щонайменше з півдюжини таких наборів. Причому деякі з них виходили далеко за рамки нинішнього європейського проекту.

Європейські цінності – у нинішньому уявленні про них як про універсальний корпус прав і свобод – мають силу, поки про них говорять і в їхнє існування вірять. Цікавим чином, повторюється історія міфу, який, народжений поза межами континенту, в англосаксонському світі, прийшов до нього і був популяризований німцями і французами. Робер Шуман і Конрад Аденауер стали новими Кретьєном де Труа і Вольфрамом фон Ешенбахом. З тих пір і творилася красива історія про піднесені матерії заради суто утилітарного “аби не було війни”. Практично з тією ж метою і за такою формою творили балади про шляхетних лицарів за часів, коли реальні лицарі були в переважній більшості своїй нахабними, жадібними, тупими м’ясниками і садистами, що не боялися ні бога, ні чорта.

Артуріанський корпус і численні культурні та смислові пласти, які часом суперечать один одному (як куртуазні романи з одного боку і повісті про благочестивих лицарів – з іншого), поведінкові кодекси і соціальні норми створювалися як набір еталонів і прикладів для наслідування. Індоктринацією в розважальній формі.

Зрештою, автор найповнішої збірки переказів про короля Артура, лицарів Круглого Столу і пошуки Грааля, благородний сер Томас Мелорі написав свій твір, коли в Англії бушувала Війна Троянд. Яку сам він, втім, пропустив, відсиджуючи термін за збройний розбій і зґвалтування.

Це, звичайно, окремі моменти. Але на загал паралелі занадто очевидні, щоб їх ігнорувати. І нинішні європейські цінності дрейфують і розмиваються так само, як свого часу дрейфувала і розмивалася артуріанська легенда: початковий збірник кельтських переказів про цілком реального військового вождя, що зупинив навалу саксів, перетворилася на зовсім позбавлений національної (а також значною мірою релігійної) складової кодекс норм поведінки для європейської знаті й аристократії. Той багатовіковий набір європейських цінностей, чиї сліди не складно знайти і в нинішньому.

Це ті моменти, про які слід пам’ятати, починаючи розмову про “переймання” цінностей сьогоднішньої Європи. Без розуміння логіки їхньої генези і трансформації будь-які спроби долучитися до них неминуче будуть вироджуватися в карго-культ з відповідним результатом, зважаючи на те, що значна частина території, яка згодом стала державою Україна, була частиною цієї традиції і без складнощів сприймала та зчитувала відповідний культурний код.

Публікації в рубриці “Долаючи стереотипи української історії” не є редакційними статтями і відображають виключно точку зору автора


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *