Реформа духу: європеєць на шляху до ratio

Головна  >>  Статті  >>  Реформа духу: європеєць на шляху до ratio

Інна Кубай: Проект європейської економічної та політичної інтеграції – головне джерело політичних суперечностей як  у країнах ЄС, так і поза його межами. Інтенсивність євродебатів не втрачає ознак вщухання і досі, багатьом євроскептикам здається найкомфортніше з ідеєю традиційної національної держави, адже ідею уявної європейської спільноти зрозуміти набагато складніше.

© Інна Кубай, к.політ.н.

Простір не являє собою  незалежну даність,
натомість є несталим і постійно мінливим продуктом
економічних, суспільних, культурних і політичних процесів
Анрі Лефевр

Проект європейської економічної та політичної інтеграції – головне джерело політичних суперечностей як  у країнах ЄС, так і поза його межами. Інтенсивність євродебатів не втрачає ознак вщухання і досі, багатьом євроскептикам здається найкомфортніше з ідеєю традиційної національної держави, адже ідею уявної європейської спільноти зрозуміти набагато складніше.
Ті, хто обстоює ідею майбутньої Європейської федерації, схильні розглядати Європу як особливе культурне поле, об’єднане спільним історичним досвідом та спільною цивілізацією. Для тих, хто до Європейської федерації ставиться скептично, Європа – це ярлик для позначення інституцій ЄС. Якщо євроентузіасти подають європейську єдність як єдину життєздатну відповідь на дедалі глобальнішу постмодерність, то євроскептики відкидають ідею федеративної Європи як непотрібний бюрократичний механізм, що стає на заваді глобальним процесам та космополітизму.
Неоднозначне ставлення щодо поняття Європа і у сучасному науковому гуманітарному дискурсі, зважаючи на великий пласт історіографії проблеми [1]. Розплутуючи клубок наукових інсинуацій щодо визначення поняття Європи в рамках фундаментальних категорій – час, простір, світогляд, феномен, авторка зверне свою увагу на період, коли, за висловом відомого російського історика-медієвіста А.Я. Гуревича, від «біблійного часу» починається перехід до «часу купців» [2].
Для медієвістики такі фундаментальні категорії як час та простір є надзвичайно важливими, адже ставлення до світу сучасного європейця – інше, аніж світобачення та світогляд людей епохи Середньовіччя [3].  Розвиток концептуальної структури простору та часу в уявленнях середньовічної людини можна розглядати в двох площинах: горизонтальній і вертикальній. В архаїчній моделі світу простір і час –  це безперервна єдність – хронотоп, диференціація якого на простір і час відбувається  поступово завдяки міфоепічним уявленням про космос та хаос [4].
Ще з давніх часів людина визначала чітко своє буття на землі в рамках вертикальної осі: в центрі між небом, Богом, захисником і покровителем, божою рукою та темним світом диявола.

Domenico di Michelino Dante and His Poem (1465) fresco, in the dome of the church of Santa Maria del Fiore in Florence (Florence's cathedral). Dante Alighieri is shown holding a copy of his epic poem The Divine Comedy. He is pointing to a procession of sinners being lead down to the circles of Hell on the left. Behind him are the seven terraces of Purgatory, with Adam and Eve representing Earthly Paradise on top. Above them, the sun and the moon represent Heavenly Paradise, whilst on the right is Dante's home city of Florence. The illustration of Florence is self referencial, depicting the recently completed and much celebrated cathedral dome inside which the fresco is painted.

Ставлення ж до горизонтального простору ніколи не було сталим та змінювалося з часом. Оскільки вимірювалося часом, витраченим на подолання відстані. Середньовічні мандрівники, прямуючи з Магдебурга до Берліна і далі до Вроцлава, могли навіть не усвідомлювати перетину якихось суспільних чи культурних кордонів. Адже істинною вищою реальністю, у відповідності до тодішніх уявлень, був не світ явищ, а світ божественних сутностей. Індивідуальні риси видимого світу були недостойними точного відображення та втілювалися, виходячи із вимог релігійно-символічного тлумачення світу [5]. Людина епохи раннього та розквітлого Середньовіччя не сприймала глибини простору і не бачила різниці в об’ємі та величині тіл, які були розміщені як поблизу неї, так і поза межами її зору. Саме тому у середньовічному мистецтві переважає плоске зображення або на основі «зворотньої перспективи». Князь, рицар, селянин сприймали реальність крізь призму цілісності та універсальності явищ та подій.

Razio 1Поняття часу було невіддільним від середовища проживання людини, воно осмислювався в рамках простору, циклічних змін пір року та святкування великих свят [6]. Ілюстрацією даного твердження є структура  середньовічного храму, який перетворює всесвітню історію в картину світу, собор-мікрокосм  часу, тощо [7].
Історичні зміни у сприйнятті та переосмисленні вказаних категорій стали суттєвими лише в епоху пізнього Середньовіччя, коли на передній план вийшов стан міщан, методи ведення господарської практики якого, стиль і ритм життя суттєво відрізнялись від стилю життя середньовічного селянина. Простір хоча і частково, але  втрачає свою безперервність і гомогенність та набуває ознак різнорідності з різною цінністю його частин [8]. Однак нові категорії часу і простору пов’язані із діяльністю купців, ремісників, з початком розвитку науки ще довго залишалися в рамках середньовічної моделі світу. Слабкому відчуттю давньохристиянської територіальності в негативному сенсі сприяла нерозвинена ідея приватної власності (феодальна система), внаслідок чого землі та території не були чітко розмежовані. У політичному відношенні середньовічний лад ґрунтувався на множинних лояльностях та складних васальних залежностях, що існували по суті поза простором.
Зазначимо, що геополітичне розуміння поняття «Європа» на зорі нового часу – це відображення геополітичної заплутаності, тому вести мову про Європу в політичному значенні в цей час не доводиться. Уявлення про глобальний поділ на континенти з’являється близько VII ст. і пов’язаний із першою великою хвилею мусульманської експансії. Із виникненням Священної Римської імперії та внаслідок перших Хрестових походів виникає певна асоціація між християнством-вірою (Сhristianismus) і християнством-областю (Christiantas), яка пізніше буде названа Європою. Хоча слово «Європа» вживалося рідко, ідея християнського світу до початку XIV ст. переростає у геополітичні уявлення, котрі виходили зі спільної «офіційної мови» – латини та християнства. Обидва чинники породжували імагологію «освіченого повсякдення» європейського Середньовіччя, що була загальнозрозумілою та загальноприйнятою. І навіть певні прототипи міжнародних безпекових міжнародних організацій на кшталт об’єднаної «Європи» П’єра Дюбуа чи «Організації мирних держав» Їржі з Подєбрад були всього навсього засобом захисту християнства проти оттоманської загрози. Після здобуття Мухаммедом ІІ у 1453 р. Константинополя та занепадом Візантійської імперії – культурне й релігійне уявлення про західну, християнську Європу набуває більш чіткіших обрисів [9].
Аспекти середньовічної картини світу, про які йшлося вище, на перший погляд можуть здатися не пов’язаними між собою. Однак достеменне вивчення уявлень середньовічної людини виявляє взаємозв’язок вищезазначених категорій, адже середньовічними людьми весь світ сприймався в єдності, а всі його частини – як уламки єдиного цілого, що несли на собі його відбиток. Все живе включалося в струнку ієрархію і знаходилося в гармонійному співвідношенні з іншими елементами космосу. Оскільки регулятивний принцип середньовічного світу – Бог, як вище благо і досконалість, то світ і всі його частини мали моральне забарвлення [10]. У середньовічній «моделі світу» не було етично нейтральних сил і речей: всі вони співвіднесені з космічним конфліктом добра і зла та залучені у всесвітню історію порятунку – тому час і простір мали сакральний характер; числа, геометричні тіла і фігури є не лише надбанням однієї математики, в них відображена світова гармонія, яка має своє магічне та моральне значення («Комедія» Данте  – 3, 9, 33); світ це книга – написана рукою Бога, в якій кожна істота-слово, повне сенсу [11]. Вічність, а не час була категорією, яка позначала свідомість середньовічної людини.

Razio 2Оскільки проблема зміни не домінувала у свідомості середньовічних людей, зв’язок між явищами не був причинно-наслідковим, який слід було б досліджувати та перевіряти. Між різними явищами існували не горизонтальні зв’язки (причина-наслідок, дія-протидія), а вертикальні ієрархічні відносини: кожна земна річ мала трансцендентний прототип, який її не пояснював, але розкривав більш глибокий зміст. Перефразуючи тезу філософів-реалістів Середньовіччя «universalia ante rem», можна сказати, що принципом соціального життя було «universitas ante membra», адже теоретичний аналіз виходив з цілого, а не з індивіда [12].
Щодо способів та механізмів інституціоналізації та соціалізації людини у Середні віки, то вони були наступні:
1. Долучення до числа християн. Ставши християнином людина позбавлялася своєї індивідуальності. Людина не усвідомлювала себе як автономну індивідуальність, належала до цілого та повинна була виконувати відведену їй роль. Соціальна роль розглядалася покликанням людини – особисті якості повинні були спрямовуватись на те, щоб виконати своє соціальне покликання. Ілюстрацією даного твердження є той факт, що друзі П’єра Абеляра вирізали надгробний напис на його могилі наступного змісту:«Лише він один міг знати, чим він був» (210, III, 529) [13];
2. Соціалізація через обране ремесло чи соціальний статус. Середньовічна людина, як правило, не бачила в самій собі центр і нерозірвану єдність актів. Сутність людини було легше визначити через її соціальний чи становий статус, рід занять, аніж виходячи з її індивідуальних рис. Індивід показував себе через загальне, притаманне цілій категорії людей, а не  через внутрішній світ.  Для прикладу, в епоху Відродження люди самостверджувалися «центроспрямовано», вбираючи в себе світ, тоді як люди Раннього Середньовіччя – «центробіжно», проектуючи своє «я» у навколишній світ [14].
Освоєння Європою віддалених регіонів світу та розширення знань про них дозволило освіченим європейцям напрацювати нове світобачення та по новому оцінити своє становище  і місце у будові світу, стати, так би мовити, на шлях «ratio».
Зсув від домодерної до ранньомодерної свідомості супроводжувався переходом від вертикальної (релігійної) концепції священного простору до секулярних (горизонтальних) уявлень про простір географічний. Стара ідея християнського світу поступилася місцем новому, світському поняттю Європи. Чи не останню роль у цьому процесі відіграла Реформація, здійснивши радикальну перебудову духовних, культурних та ціннісних імперативів у країнах Західної та Центральної Європи. В епоху Реформації складається радикально інший образ людини, аніж в епоху раннього Середньовіччя чи Відродження. Лютер, давши незалежність людині в питаннях релігії, перекладає відповідальність за її долю на саму людину. Зародження підприємництва провокує нові маловідомі сторони її природи. Діловий розрахунок неможливо уявити без долі ризику, конкретної вигоди, терміну, часу виконання робити та страху перед банкрутством. Виникає сучасне поняття часу, хвилини набувають своєї цінності. У людині прокидається багато нових «Я».
Протестантизм як втілення реформи духу вплинув на світосприйняття та поведінку індивіда, радикально змінив його ціннісні установки. Протестантська етика, на відміну від декалогу і євангелівських заповідей, володіла іншим набором нових ціннісних установок, на кшталт оспорювала владу католицької церкви з її ієрархією, піддавала критиці владу духовенства, відкидала «тезу про оправдання однією вірою» без посередницької ролі духовенства у спасінні віруючого, а єдиним джерелом релігійної істини бачила у читанні Священного письма.
Формаційний підхід на перший план, говорячи про причини Реформації, завжди висував економічні та матеріально-виробничі зміни. Однак реформа духу сягає своїм корінням в теологічному плані ще кризи схоластики [15]. Наприкінці XIV ст. відмова від основної ідеї – союзу віри, розуму, богослов’я і філософії, раціонального обґрунтування віри – провокує зародження своєрідної кризи схоластики. Поряд із розвитком міст, ремесел і торгівлі критика схоластичного способу диспуту розвинула інтерес до наукових досліджень як у галузі природничих наук (фізика, астрономія), так і гуманітарних, економічних. Розпочинається критика метафізичних систем старих шкіл (В.Оккам, Жан Бурідан та ін.) [16]. Духовне і культурне життя поступово стає дедалі більш світським. Провідну роль у цьому процесі відіграли університети, що були засновані в різних європейських містах (в Празі, Кракові, Відні і т.д., причому старі університети як символ верховенства католицизму втрачають своє значення). У середньостатистичного заможного європейця зростає жага до отримання масового, а не сакралізованого знання, чому сприяє і так звана «Революція Гутенберга». У 1452 р. у Майнці була вперше надрукована книга, яка перевернула хід історії, першодрукар Йоган Гутенберг вперше надрукував латинський текст Біблії. Завдяки винаходу Гутенберга освіченість перестала бути прерогативою заможних людей. На зміну анонімному монаху-переписувачу, який писав свої тексти опираючись на жанри, прийшли письменники з індивідуальним авторським стилем, деделі більше людей отримали можливість читати тексти Священного письма.

Razio 3Коли саме «раціоналізується» середньовічна людина, питання риторичне, але можна припустити, що даний процес розпочинається тоді, коли змінюється ставлення до самого себе, праці та дитинства. В Середні віки не існувало категорії дитинства (на дитину дивились як на маленького дорослого), в дитинстві вбачали короткий перехід до дорослого стану. Середньовічна цивілізація – цивілізація дорослих.  Людина – сосуд. Як і фізичний світ, духовний світ людини – нерухомий і дискретний. Людина не розвивається, а переходить із одного віку в інший. Лише з переходом до Нового часу сім’ю починають розглядати не як союз між подружжям, а як кластер, на який покладено соціально важливу функцію виховання дітей.
Відомий німецький вчений Н. Еліас зазначав, що процес цивілізації – це посилення контролю індивіда над власним емоційним життям. У центрі уваги Н. Еліаса – психічні процеси (застільні манери, сором’язливість і тд.) [17]. У всіх цих формах побутової поведінки можна побачити вираз зміни самоусвідомлення особистості. На думку Н. Еліаса, емоційне життя Середньовіччя мало особливу структуру, і ще не існувало невидимої стіни аффектів», які відділяли одне людське тіло від іншого. В процесі цивілізації Європи посилився і процес відчуття сорому щодо сексуальних відносин, які раніше були частиною соціального життя, вони поступово відходять за куліси сім’ї. Із зростанням сором’язливості зростає і дистанція між дорослим та дитиною. Зовнішня поведінка людини, яку пізніше гуманісти назвали «цивілізованою», розглядалася ними як віднайдення сутності людини, внутрішньої структури її особистості. Зміна манери і форми поведінки в період переходу від Середньовіччя до Нового часу є свідченням зростаючого психологізму, посиленням самоконтролю людини за її поведінкою. Оцінка певного способу поведінки як пристойного чи не пристойного не витікала із раціонально-практичних переконань. Первинним стало розуміння того, що є пристойним та цивілізованим, крізь ранньомодерні суспільні умовності та соціальний престиж. Поріг сором’язливості чи недоречності, що почав привілеювати у XV-XVIII ст., засвідчив таким чином приватизацію та інтимізацію життя людини [18].
Важливим елементом у процесі самоусвідомлення та прийняття себе є ставлення до власної смерті. Вивчаючи проблему сприйняття смерті, Ф.Арьєс зазначав, що в Середні віки оцінка індивіда відкладалася до Страшного суду, іншими словами біографія людини була відсутня. Цей розрив був подоланий тільки наприкінці епохи Середньовіччя, коли під впливом «розвитку бухгалтерського духу ділових людей, які починають відкривати свій власний світ», виникає нова концепція суду над душею, безпосередньо після смерті людини [19]. Індивід епохи «раціо», проживаючи своє життя, уже не мислить в умовах постійно грядущого Апокаліпсису та Страшного суду, адже кожному воздасться за діяння його, після смерті його. І якщо ти працював сумлінно, був покірний й молився Богу, не зловживав милістю його, ти врятуєшся особистою вірою, адже перед Богом всі в однаковому ступені перед ним гріховні.
Ще одним із елементів, які привнесла протестантська етика у життя людини епохи «раціо», – вона освятила працю, водночас засудила туніядство. Своє спасіння людина повинна шукати в повсякденному житті і своєму професійному успіху, але за умови підпорядкування мирського священному. Результат праці передбачав деякі накопичення, які людина мала зробити не спокусившись на задоволення. Якщо католицизм вважав піклування про бідних та святих хорошою справою, то протестантизм відкинув цей постулат. Милосердна людина та, яка готова допомогти обездоленому освоїти професію і дозволити йому продуктивно працювати, в Європі шириться культ підмайстрів, передавання знання в тій чи іншій сфері від вчителя до учня.
Слід зазначити, що протестантська етика не просто опоетизувала працю, вона дала можливість переосмислити людську природу, надавши праці статусу найвищої чесноти. На порозі Раннього нового часу життя  переповнилось духом неспокою. У 1518 р. Лютера осінило одкровення: людина не може врятуватись власною доброчинністю, вона не повинна роздумувати, чи потрібна людині праця, Господь дає їй віру, і коли одного разу людина відчула віру, вона може бути впевнена у своєму спасінні. Людина у своїх відносинах з Богом – сприймаюча сторона. Як тільки вона приймає Божу благодать переживаючи віру природа її змінюється, оскільки в акті віри вона об’єднується з Христом. Праведність Христа замінює їй власну праведність, втрачену під час гріхопадіння Адама. Людина стає вільною від усього, чим раніше її зв’язувала духовна влада, однак ця свобода водночас робить її одинокою і розгубленою, подавляє її відчуттям власної малозначущості та безсилля [20]. Таким чином, звільняючи людину від влади церкви, Лютер вводить її під владу Бога, даючи незалежність людині в питаннях релігії, перекладає відповідальність за її долю на саму людину, при цьому вимагаючи повного підкорення людини Богу.
Епоха Рреформації, протестантська етика породила культ доброчинності, для якого важливе значення мала потреба в праці, стриманості, бережливості, справедливості, ціломудренності, скромності. Праця стає співрозмірною з аскетизмом. Однією із найбільших моральних чеснот стає ощадливість [21].
Реформа духу вплинула і на тогочасні просторові і часові уявлення щодо Європи. Після загального послаблення впливу Габсбургів, Контрреформації французька пропаганда намагалася протиставити образ короля-сонця Людовіка XIV, в якості оборонця старої ідеї «Respublicae christianae», ідеї Європи рівноваги сил між суперниками-національними державами, яку підтримали переважно протестантські північноєвропейські країни. Упродовж XVII-поч.XVIII ст. «християнський світ» перейшов до лімбу архаїчних висловів, а Європа постала як світська, протестантська ідея політичної свободи, що зберігається в балансі сил між національними державами-суперниками. Утрехтський мир 1713 р. (по війні за іспанську спадщину) став останньою європейською угодою, що апелювала до «Respublicae christianae». Герцог де Сюллі міністр фінансів Генріха IV у 1610 р. сказав: «Якщо релігія не впливає більше на держави, їх може переконати політична економія» [22].
Швидкі та всепроникаючі економічні й інтелектуальні зміни, пов’язані з піднесенням європейського капіталізму і поширенням європейського впливу на Новий світ, поступово трансформували та секуляризували ідею Європи. Не останнє значення в цьому процесі  відіграв європейський інтелектуальний розвиток за ранньомодерної доби, який влучно охарактеризував М.Вебер як «раціональну невгамовність». Раціональна невгамовність разом з постреформаційною християнською етикою, що відмовилась від основоположних елементів іудео-християнської традиції, заклали підвалини ранньоєвропейського капіталізму та відповідних йому модерних політичних систем та ідеологій.
Таким чином, нове ставлення до праці, яке склалося в епоху Реформації, ознаменувало найважливіші психологічні зміни, які сталися з людиною наприкінці Середньовіччя. Прагнення до невтомній праці стало однією з головних продуктивних сил, не менш важливою для розвитку промислової системи, аніж винайдення парового двигуна та електрики. Позбувшись від свого колишнього почуття приналежності до спільноти, людина епохи «раціо» отримала можливість вчитися, здобувати нові знання, розширити свій кругозір, стати господарем свого життя і розпоряджатися ним з власної волі. Проте водночас з’явилися нові відчуття безсилля й нікчемності, дух відчаю і скептицизму йшов навздогін за чеснотами доброчинності, ощадливості та скромності. Європеєць на шляху до «раціо» отримав час, але втратив можливість оволодіти ним у вічності.


Примітки:

  1. Щодо поняття «Європа» існує дві протилежні думки, які добре ілюструються висловом Отто фон Бісмарка: «Хто б не заводив мову про Європу, той помиляється – це поняття географічне». Жан-Батіст Дюрозель говорить, що «у 1914-1945 рр. Європи не було» – цей період був кульмінацією «антиєвропеїзму», коли націоналізм та імперіалізм, а пізніше фашизм зруйнували Європу матеріально та інтелектуально. В той же час історики (Amin, Davies, Lampropoulos) твердили, що Європа – це радше історичне, а не географічне поняття. Відтак Бісмарк помилявся, оскільки він ігнорував існування й розвиток трансцендентної європейської свідомості.
  2. Гуревич А. Категории средневековой культуры. – Режим доступу до праці: /http://www.philology.ru/literature3/gurevich-72.htm
  3. Людина не народжується з почуттям часу, тому її часові і просторові уявлення завжди визначені тією культурою, до якої вона належить.  Для промислово розвиненого суспільства характерне свідоме ставлення до часу, людина сьогодення легко оперує просторово-часовими категоріями. Сьогодні існує своєрідний «культ часу», а символом кінця XX – початку XXIст. можна сміливо назвати «циферблат із секудною стрілкою, що весь час спішить».
  4. «Існуючий до початку створення світу хаос – відсутність простору, під час акту творіння із хаосу виникає щось, що поміщається в центр і на відміну від периферійного хаотичного (не-простору), є певним порядком; воно організоване, розділене, структуроване)».
  5. На думку А.Я. Гуревича, в Середні віки такого поняття як простір не існувало: spatum мало інший сенс – «протяжність», «проміжок», а «locus» – це місце, яке займало окреме тіло, а не абстрактне місце взагалі. Режим доступу до праці:  /http://www.philology.ru/literature3/gurevich-72.htm
  6. Його можна зобразити у вигляді просторових координат, де минуле, теперішнє і майбутнє у відповідності з теорією хрестоподібності часу Г. Прохорова носить одночасний характер
  7. Прохоров Г. «Крестообразность времени» // Міра. – № 2. – 1994. – С. 74-80.
  8. Топоров В. Н. Пространство // Мифы народов мира : энциклопедия : в 2 т. Т. 2. М.: Совет. энцикл., 1982. – С. 340–342.; Яковлева Е. С. Фрагменты русской языковой картины мира: модели пространства, времени и восприятия. – М.: Гнозис, 1994. – С. 20–21.
  9. Наприкінці XV ст. ідея «Respublicae christianae» широко використовується у посланнях Папи з особливим посиланням на зовнішню загрозу з боку ісламського «Іншого» (1460 – Морея Греція).
  10. Невід’ємна ознака права – його моральна чеснота, праця в уявленні середньовічної людини – або як покарання за первородний гріх, або як засіб порятунку душі, володіння багатством може таїти загибель, але і може стати джерелом добрих справ.
  11. «Всякое творение есть тень истины и жизни» (Гонорий Августодунский).
  12. Визначення особистості, яке дав на початку VI ст. Боецій, – «раціональна неподільна сутність», було актуальним протягом всього Середньовіччя. Людина в феодальному суспільстві – становий індивід.
  13. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – Режим доступу до праці: http://www.litmir.co/bd/?b=252603
  14. Гуревич А.Я. Там само.
  15. Своєрідний метод пов’язаний із практикою навчання в університеті та ведення диспуту на філософсько-богословські теми.
  16. В.Оккам переходить на позицію подвійності істини. Віра і богослов’я, необхідні для спасіння, мають практичне значення. З однієї сторони філософія не потрібна богослов’ю, оскільки вона не здатна нічого вирішити в богословських питаннях. З іншої сторони теоретичні питання вирішуються філософією – тут потрібен розум, а не віра чи авторитет. Тому віра і богослов’я нічого не дають філософії. Богослов’я відгороджується від критики вчених філософів, а філософії надається повна свобода та незалежність від богослов’я.
  17. Норберт Элиас. О процессе цивилизации: Социогенетические и психогенетические исследования. – Режим доступу до праці: http://krotov.info/library/26_ae/li/as_00.htm
    Наприклад, тільки у XVIII ст. повністю утвердилась заборона поміщати в спальні осіб різної статі, спати усім голими та митись у спільній бані.
  18. Филипп Арьес. Смерть как проблема исторической антропологии. – Режим доступу до праці: http://www.e-reading.club/bookreader.php/148384/Ar’es_-_Chelovek_pered_licom_smerti.html
  19. Падаляк Н., Дятлов В. «В ім’я Бога і загального добра». Нижчі верстви населення німецького міста і Реформація. – Чернігів: Сіверянська думка, 1997. – С.35.
  20. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. – Режим доступу до праці: http://krotov.info/libr_min/15_o/so/vskaya_00.htm
  21. Maximilien de Bethune, Duke of Sully // Encyclopеdia Britannica. – Режим доступу до праці: http://www.britannica.com/ EBchecked/ topic/572976/Maximilien-de-Bethune-duc-de-Sull

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *