Думка експерта: освіта. З Єгором Стадним

Головна  >>  Почути експертну думку  >>  Думка експерта: освіта. З Єгором Стадним

Stadnyj 1

Прийняття Закону України «Про вищу освіту», який набрав чинності з 6 вересня 2014 року, стало одним із найважливіших законодавчих кроків Верховної Ради України після Революції Гідності. Адже інтелектуальний потенціал та високий освітній рівень будь-якої нації – основа економічного зростання та життєздатності сучасної держави. Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців, забезпечуючи цим самим розвиток усіх ланок економіки, перебудови соціальної сфери, забезпечення стабільності внутрішньо- та зовнішньополітичного курсу країни. Сучасні світові тенденції у всіх сферах тяжіють і характеризується перш за все відкритістю, поширенням інформаційних технологій, продуктів і систем, сприяючи економічній і культурній інтеграції. Вистояти та бути конкурентоспроможними в таких умовах можуть професійні кадри, здатні до креативної діяльності у виробничих, наукових, управлінських та інших колективах і спільнотах. Та чи здатні українські ВНЗ підготувати конкурентноздатні кадри, кількість яких на сьогоднішній день превалює над якістю, та як цьому процесу сприятиме новий ЗУ «Про вищу освіту»? Про це та про багато інших особливостей розповість Єгор Стадний – випускник Києво-Могилянської академії та Варшавського університету, експерт Центру дослідження суспільства.

Q: Пане Єгоре, розкажіть, будь ласка, трішки про себе, про своє навчання, студентські роки, громадську діяльність?
Під час студій я зацікавився освітою як галуззю та почав потроху вивчати різні освітні політики. Згодом, на початку 2011 року ми з кількома однодумцями розпочали дослідження у цій сфері. Тоді ж дуже сильно заангажувались у протистояння довкола реформи вищої освіти. Спочатку йшлося про блокування ініціативи тодішнього керівництва Міносвіти, однак поступово ми долучились до написання та лобіювання альтернативного законопроекту, який згодом врешті-решт став Законом.
Так склалось, що моя дослідницька діяльність має дві складові. Перша – академічна, на кафедрі історії Могилянки, де я пишу кандидатську дисертацію про освітню політику більшовиків, зокрема про масовізацію вищої освіти у 1920-30х роках. Друга – позакадемічна, у Центрі дослідження суспільства (ЦДС), де я керую освітньою програмою. В основному наша команда з вищої освіти вивчає фінансування та прозорість. Нещодавно ми опублікували черговий звіт про різні моделі державного фінансування підготовки кадрів – подивились досвід України та п’яти інших держав і запропонували кілька рекомендацій. Також є постійний великий проект, де ми аналізуємо академічну, адміністративну і фінансову прозорість. Окрім цього ми фанати різноманітного збору даних – data mining в класичному розумінні. Наша позаакадемічніть не означає профанації. Просто українські науковці в університетах або ж в НАНУ, я говорю більше про гуманітаріїв та суспільників, справді ніби сидять у вежах зі слонової кістки. Ми у ЦДС не поділяємо такої позиції, для нас дуже важливо мати вплив, тому ми активно лобіюємо впровадження результатів наших досліджень. Здебільшого, проводимо різноманітні воркшопи для викладачів та студентів, а також останнім часом активно долучаємось до різних робочих груп в уряді. Окрім того, ми часто переймаємо на себе класичні функції watch dog-ів. Наприклад, невдовзі запустимо проект моніторингу порушень прав викладачів та студентів, який, можливо, в перспективі переросте в ефективний інструмент не лише збору даних, але й захисту прав.

Q: Ви є випускником одного з найкращих ВНЗ України – Києво-Могилянської академії. Що Вас спонукало отримати освіту за кордоном?
Тут все просто. Наша кафедра співпрацює з Варшавським університетом – одна з трьох магістерських програм проходить рік у Києві та рік у Варшаві, а потім передбачає захист перед спільною комісією. Це типова double-diploma програма. Я знав, що у Варшавському університеті викладали і викладають найпотужніші фахівці, які спеціалізуються на темі моєї дипломної, також у Польщі лежали потрібні мені архіви, тож вирішив піти саме на цю програму.

Q:  Чи відчули Ви різницю між українською та польською системою вищої освіти? В чому вона полягає?
Звісно, все залежить від конкретного університету, а скоріше навіть від конкретної кафедри. У Варшаві я мав більше класичних лекційних курсів, більше відповідальності та самостійності. Підхід розрахований на вмотивованих студентів. У Могилянці контакт з викладачем щільніший.

Q: Повертаючись до новоприйнятого ЗУ «Про вищу освіту», прокоментуйте, будь ласка, його основні принципові нововведення, терміни імплементації окремих норм.
Впевнений, що Ваші читачі вже встигли вивчити Закон вздовж та впоперек і прекрасно знають основні зміни та їх терміни. Безперечно, мова йде про надання близько 30 нових повноважень університетам, нові стандарти та механізми забезпечення якості вищої освіти, зміну принципів державного фінансування та вступу, а також помірну демократизацію університетів зсередини. Я сподіваюсь, що ліквідація більшості розбіжностей між Законом та підзаконними актами завершиться до кінця 2015 року. Однак терміни впровадження на місцях більшою мірою залежать від вмотивованості академічних колективів.

Q: Дуже багато моїх колег, які неодноразово перечитували новий Закон, говорять про його, м’яко кажучи, відірваність від сучасних суспільних та освітніх реалій. Тобто що його писали люди, які добре знають західну систему освіти та мало знають про особливості навчально-освітнього процесу у периферійних ВУЗах.
Я не маю ілюзій, що більшість ВНЗ не готові до відповідальності, яку покладає на них новий Закон. Вибір простий – або вчитись та переймати досвід тих, хто готовий, або ж програти конкурентам. Спілкувався нещодавно з колегами з Українського католицького університету – там до стратегічних цілей нещодавно додали один пункт – стати лідером з впровадження нового Закону. Усіх карт не розкриватиму, але УКУ вже зараз зміг знайти і мотивацію, і необхідні ресурси для досягнення цієї мети. Подібне враження маю після розмов з колегою з Ужгородського національного університету.

Q: Поясніть, будь ласка, яким чином можна зменшити навчальне навантаження викладачів до 600 годин, не збільшуючи кадрового штату на кафедрі?
Відповідь криється у навантаженні студентів. Колись моя бакалаврська програма у Могилянці передбачала менше 7000 годин загального навчання. Це були прекрасні часи, я мав повноцінний кошик вибіркових предметів – це означає мати можливість на щось записатись, а щось відкинути. В принципі, я встигав з усім. Однак вже 5 років ця ж сама бакалаврська програма має 8640 годин, вибіркові дисципліни формально є, однак – це вибір без вибору, коли записуватись потрібно на майже все, що пропонують, і обов’язково усією групою. Студенти перевантажені, у першу чергу від цього страждає якість. Не можна закласти усе від Адама до Потсдама. Я це бачу на власні очі, адже працюю і з 3 курсом, і з магістрантами. Що ж говорить Закон? Окрім зменшення викладацького навантаження він передбачає ще дві речі. Зменшення ваги одного кредиту ЄКТС до 30 годин та перехід на стандарти, які прописуватимуть кінцеві компетентності, що їх повинен мати випускник, а не нормативні дисципліни. Тож постає питання, як розподілити аудиторну та самостійну роботу в межах одного кредиту? Нещодавно почув пораду одного високого чиновника НАПН: «Нехай переводять усе зайве у самостійну роботу, там і так нічого путнього не викладається, ніхто не постраждає». Такий варіант однозначно не підійде для тих, хто хоче втримати якість. Якісний підхід – це переформатування усієї програми. Це змушує до чесної розмови між викладачами. Кого готує програма? Чи часом не повторюють дисципліни на кафедрі одна одну? Чи усі викладачі готові запропонувати власні дисципліни на вибір та в хорошому сенсі позмагатись за студентів? Згадайте, коли востаннє ви говорили з колегами про те, як викладати, коли чули від них дружню критику? Невдовзі ми отримаємо нові переліки галузей та спеціальностей. І особисто я ставлю собі питання, чи багато провідних університетів світу готують, наприклад, магістрів історії? Не ранньомодерників, совєтологів, русистів чи фахівців з соціальної історї, а магістрів з історії? Скільки у таких магістрів йде часу на методологію та практикуми, академічне письмо та спеціалізовані дисципліни, а скільки їм розказують теж саме, що й на бакалавраті? Тобто, повторюсь ще раз – усе розпочинається з чесної розмови.
Натомість дійсно спантеличують терміни реалізації норми про 600 годин. Закон передбачає, що це має статись з 1 вересня 2015 року. Це означає, що нові стандарти повинні з’явитись щонайдалі у квітні наступного року. Однак їх розробка зав’язана не лише на МОН, а й на Нацагенстві, яке, у свою чергу, буде створене лише на початку року та повноцінно запрацює протягом весни-літа. Очевидно, що  тут порушена логіка імплементації норми. Я сподіваюсь, що протягом найближчого часу, ми отримаємо роз’яснення МОН. З однієї сторони, відтермінування норми дуже сильно демотивує викладачів, з іншої – потрібно забезпечити логіку реалізації норми.

Q:  ЗУ «Про вищу освіту» передбачає зменшення кількості навчальних дисциплін та можливість вибору студентами 25% курсів. Як відомо, на сьогоднішній день у ВНЗ України існує система негласної підтримки одних кафедр іншими: так, наприклад, політологія читається для ОКР всіх спеціальностей, незалежно від напряму підготовки. Зважаючи на нові вимоги, фізики, хіміки, біологи або інші негуманітарні спеціальності поставлять під сумнів доцільність викладання політології на їхніх факультетах, а це означатиме скорочення кількості годин та кадрів. Яким чином можна мінімізувати негативні наслідки зменшення кількості навчальних дисциплін у кадровому плані?
Знаєте, один з моїх студентів-істориків нещодавно спитав мене: «А чому мені не дають можливості взяти якийсь базовий курс фізики?» Тому питання не лише в тому, чи це гуманітарні чи негуманітарні спеціальності. Питання в тому, яка роль таких дисциплін? На моє переконання, це курси, які здебільшого надолужують те, чого не встигла зробити шкільна освіта. Погано це чи ні – я вважаю, що університет має свої цілі та роль, яка відрізняється від середньої освіти. Чи означає це, що, наприклад, дисципліна історія української культури не має місця у виші? – Так. Однак це не означає, що кафедра, яка пропонує цей предмет, не може розробити щось більш цікавіше, практичніше та зорієнтоване на негуманітарні спеціальності. А якщо зробити це дисципліною за вибором і студенти будуть записуватись – ціни не буде таким викладачам. Випереджаючи закид про студентів-ледарів, які будуть записуватись лише на курси, де поменше роботи, скажу, що такі питання варто ставити до тих, хто відповідає за прийом абітурієнтів та до їх рекрутерської політики.

Q: У західних ВНЗ підготовка кадрів вищої кваліфікації здійснюється за допомогою PhD та докторських програм. Однак відсутня єдина система уніфікації та визнання вчених звань одного ВНЗ іншим. Тобто, скажімо, професор Гарварду не обов’язково при зміні місця роботи займе посаду професора в Оксфорді. Чи плануються такі зміни і в українській системі присвоєння вчених звань?
Гарвард з Оксфордом якраз швидше за все взаємовизнаватимуть наукові ступені один одного. Натомість справжнім питанням є, чому, наприклад, Ваш університет має визнавати рішення спецради певного іншого вишу, якщо він не довіряє такій спецраді, та платити надбавку за ступінь. Тобто, щойно університети почнуть запроваджувати внутрішнє забезпечення якості та почнуть з користю для себе використовувати те, що називається академічною прозорістю, тоді ми зможемо серйозно говорити про такий підхід. Поки що ми маємо страшно неефективну систему винагороди за наукові ступені.
З вченими званнями ще більша проблема – маємо дуже дивну ситуація, коли вчені звання отримують без вченої діяльності. У проекті стратегії реформування вищої освіти, до речі, йдеться про те, аби переформатувати цей момент, зробити вчені звання залежними від наукометричних показників та використання англійської мови. Знаю, що гуманітаріям потрібна буде певна компенсація або замінник індексів цитування.

Q: Не секрет, що в Україні діє мережа низькопробних ВНЗ, де відсутній реальний конкурсний відбір абітурієнтів, а основним критерієм є платоспроможність потенційного студента для швидкого, безпроблемного отримання диплому. Яким чином ЗУ «Про вищу освіту» вплине на вирішення даної проблеми?
Тут все просто. Новий Закон протягом перших 3-4 років поглибить прірву, яка відділяє такі низькопробні ВНЗ від решти, зробить її ще більше явною, а потім або навіть водночас програми таких ВНЗ одна за одною не пройдуть акредитації.
Більшою проблемою є попит населення на неякісну вищу освіту. Тут, на жаль, усе набагато складніше.

Q: Функції та процедура нострифікації закордонних дипломів за новим Законом передані Вченій раді університету. Яким чином і чи взагалі МОН України контролюватиме цей процес?
У МОН триває дискусія, є спільне бачення, що централізована регуляція потрібна. Питання в тому, які дипломи дозволити визнавати в університеті, а які все ж потребуватимуть втручання МОН. Одна сторона вважає, що перелік варто обмежити лише тими ВНЗ, які потрапляють у топ-500 якогось з трьох класичних глобальних рейтингів: QS, Times або ARWU. Я, як радник Міністра, висунув іншу пропозицію – зробити широкий перелік, включивши туди просто наукові ступені, отримані в країнах Організації економічного співробітництва та розвитку.
Я розумію, що у в країнах ОЕСР далеко не всі університети дають якісну освіту чи готують потужних науковців. Однак, якщо ми обмежимось лише елітним дивізіоном з топ-500, то залишимо за бортом переважну частину тих, хто міг би скористатись можливістю безперешкодно працювати в українських університетах.
Ми не повинні мати ілюзій – до нас не будуть масово їхати професори з елітних університетів – українські виші не є привабливими для них. Основні сподівання потрібно покладати саме на українців, які захистились за кордоном і бажають будувати кар’єру на батьківщині. Більшість наших громадян виїжджає писати дисертацію не до світових грандів, які потрапляють до рейтингів, а до потужних університетів. Вони можуть давати прекрасну наукову підготовку у певній галузі (або в кількох), мати менші бюджети та не потрапляти до рейтингів, однак це не робить їхніх науковців непотрібними нашим університетам. До нас можуть приїхати притомні фізики з Каталонської політехніки, Технологічного університету Грацу, Варшавської Політехніки, Чеського технічного університету або ж інженери з Мадридської політехніки, Технічного університету Квінсленду, Телекомунікаційного університету в Парижі чи економісти з Університету Карла ІІІ, Національного університету Ірландії, Вільного університету Брюселлю. Таких університетів сотні і вони не входять до міжнародних рейтингів.
Водночас усі, хто за межами цього широкого переліку, будуть проходити нострифікацію через МОН. Також такий варіант треба залишити, якщо університет самостійно звернеться з таким проханням до Міносвіти.

Q: На Вашу думку, які основні ризики та загрози чекають українську систему вищої освіти в процесі імплементації норм ЗУ «Про вищу освіту»?
Зараз є три основні загрози, які можуть зірвати реформу. По-перше, це незлагодженість уряду та непріоритетність освітньої тематики у парламенті. Не забуваймо, що нам потрібно ще внести певні зміни до Бюджетного, Митного та Податкового кодексів, щоб фінансова автономія ВНЗ була повноцінною. По-друге, стан перехідного періоду ставить викладачів та студентів у дуже нелегке становище. З однієї сторони є новий Закон, з іншої – стара підзаконна база. Це важко назвати автономією, особливо, якщо контролюючі структури посилаються саме на стару нормативку. Вже постало питання ЄДЕБО, зовсім скоро вирине питання стипендій, у квітні-травні почнеться планування навантаження на наступний рік. Питань справді стає дедалі більше, тому потрібно якомога швидше прописати хронологічно та ресурсно логічний порядок – що за чим і коли – та оновити терміни на osvita.gov.ua. Інакше реформа втратить кредит довіри, бо на місцях найболісніше відчуватимуть відсутність логіки дій. Поза тим, це вимагає правильної комунікаційної політики між усіма осередками. МОН має виїжджати в регіони та зустрічатись не лише з ректоратами, адміністрація та викладачі мають залучати студентів. Третьою загрозою є низька мотивація до змін, хтось називає це консервативністю академічної громади, але я, як історик, знаю, що часом консерватори були найбільш ефективними політиками, тому волію говорити про брак вмотивованості. Ми усі занадто багато удавали, що щось робимо, викладачі – що навчали, студенти – що навчались. Це удавання нагадує ракову пухлину вищої освіти, на яку має бути своя радіотерапія.

Q: Українська система вищої освіти в 2020 р.: опишіть її, будь ласка.
Скажу коротко – через 5-6 років ми отримаємо кільканадцять університетів-флагманів, які справді впроваджуватимуть результати досліджень у навчальний процес, які будуть пропонувати пристойний заробіток викладачам та покриватимуть потреби найамбітніших студентів.

Розмову вела
Інна Кубай


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *